Я сильна, як солдат на полі бою. Так собі думала востаннє тоді, коли гуляла нічними коридорами лікарні після кесаревого розтину із дитиною на руках. Мене усе боліло, була змучена і голодна.
Вмію начарувати на кухні щось із нічого. Часто вистачить півгодинки, щоби зі скромних запасів холодильника приготувати щось незвикле. Вмію нагодувати голодних – конкретно, реально і смачно. То одне із багатьох типових жіночих вмінь, яким володію.
Прийшло мені в голову недавно, що цим я значно менше пишаюсь, аніж тим, що колись один-єдиний раз у житті вдалось мені полагодити пристрій, тобто виконати типово чоловічу роботу, в якій, будьмо відверті, немає нічого надзвичайного.
Ці години на кухні не здаються мені чимось вагомим, позаяк мають конкретні результати.
Не знаю, але часто лювлю себе на думці, що жінка, яка, долаючи стереотипи, досягає успіху у сферах, приписуваних чоловікам, здобуває повагу і пошану. Натомість чоловік, успішний у жіночих “працях”, викликає часом нерозуміння і підозри.
Багато людей не бачать проблеми, коли дівчинка бавиться машинкою, але якщо хлопчик тримає в руках ляльку – то це вже привід для занепокоєння. Натомість мій семилітній син, на запитанння: ким хочеш бути в майбутньому, відповідає – татом. Не лише винахідником і науковцем, але й тим, хто знає, як виховувати дітей. Для мене, жінки чоловіка, який дуже добре справляється з обов’язками батька, ці слова дуже цінні.
Але повертаючись до життєвих ролей: як часто те, що є проявом нашої жіночності є для нас приводом пишатись собою? І чому так мало з нас хваляться тим, що вранці готують просто фантастичні сніданки для своїх рідних? Або уважно вислухали заплакану дитину і потішили її? Або є мисткинями колискових? Не знаю, як вам, але мені дуже часто кортить довести, що я – мов солдат на полі бою і розпочати війну за фразу “їздить як баба”.
Але маю водійське посвідчення з 16 років і добре воджу авто. Обережно воджу, бо зі мною – мої найдорожчі пасажири. Їжджу “як баба”, але то зовсім не є приводом для якогось сорому.
Я смілива як воїн, але зовсім по-іншому, ніж це показують у фільмах. Може це дивно, але саме про воїнів думала, коли ходила по лікарняному коридорі пологового з дитиною на руках. То була ніч, під час якої більше часу витратила на роздуми, ніж на сон. І хоча все мене боліло, була змучена і голодна, але була і щаслива, дивлячись на спокійний сон свого сина. Тоді я пишалась собою!
Не треба було мені золотих медалей, нагород чи фанфар. Просто відчувала гордість за себе, що є сильною жінкою і знесла так багато випробувань нараз. Тоді подумалось, що це зовсім відмінне завдання від воїна на полі бою, якого чекає указ “Атака”. На матір малюка чекає таких завдань із двадцяток, часто одночасно або почергово. Перемоги невеликі і їх помітять небагато. Поразки – часто коментують вголос. Але даємо собі ради – із силою, відвагою, успішно – і це прекрасно!
Пишу це все, бо задумалась, а коли востаннє захоплювалась собою такою, як є?!
Неважливо, чи йдеш проти течії і руйнуєш стереотипи, чи вважаєш себе “звичайною”. Незалежно від того, інженер ти, поетка чи мама… Скільки у тобі того, чим ти пишаєшся? Як часто радієш малим успіхам? І чи не носиш у своїй свідомості “Не бути надзвичайною – то не бути взагалі?”
Адаптація Тетяни Трачук
